Шлях до Воскресіння. Що відкриває останній тиждень земного служіння Ісуса Христа

Останній тиждень земного служіння Ісуса Христа – це шлях, на якому відкривається і серце Христа, і серце людини. Тут видно, чого люди чекали від Месії, як реагували на Його слова, як Господь ішов до хреста і як Бог привів усе до перемоги.

Коли ми читаємо про Господній вхід до Єрусалиму, про храм, про Тайну вечерю, про Гефсиманію, про хрест і порожній гроб, то бачимо не просто історію минулого. Це Слово Боже ставить питання і нам:

• Ким є Христос для мене?
• Чого ми очікуємо від Нього?
• Чи готові ми йти за Ним не тільки у світлі урочистих моментів, а й коли Його шлях веде через очищення, викриття, біль і віру.

Тож, поглянемо на уроки цього шляху: від Єрусалима до Воскресіння.

Вхід Господній до Єрусалиму. Люди радіють Христу, але не розуміють Його у повній мірі

Останній тиждень починається урочисто: Ісус входить до Єрусалиму, а народ зустрічає Його як Царя. Матвія 21:9:

“Люди, які йшли перед Ним і слідом за Ним, вигукували, проголошуючи: Осанна Синові Давидовому! Благословенний Той, Хто йде в Ім’я Господнє! Осанна на висотах!”

Це був момент радості, піднесення та великих очікувань, коли люди бачили в Ісусі Того, Хто приходить від Бога. Але проблема була в тому, що далеко не всі правильно розуміли, Яким саме Царем Він є. Багато хто чекав від Нього земної перемоги, зовнішньої сили, швидких змін, здійснення національних і особистих надій, а Христос ішов в Єрусалим щоб звершити волю Отця, а не для виконання людських сценаріїв.

Людині легко радіти Христу:

• поки здається, що Він відповідає її очікуванням;
• поки Бог діє так, як нам подобається;
• поки Його дія збігається з нашими планами.

Але коли виявляється, що Господь веде глибше, інакше, ніж ми собі уявляли, тоді в серці починається справжня боротьба.

Ми часто маємо свої очікування від Бога, бажаючи, щоб Господь вирішив певні питання, відкрив певні двері, змінив певні обставини. І поки нам здається, що все складається так, як ми хочемо, то легко говорити слова віри. Але справжнє питання в іншому: чи приймаю я Ісуса як Господа, якщо Його шлях не збігається з моїм уявленням?

Коли Ісус наблизився до міста, Він заплакав над ним (Луки 19:41). У той час, коли люди зовні раділи, Христос бачив глибше: не тільки крики “Осанна”, а й духовну сліпоту. Він бачив, що місто не пізнало часу свого відвідання (Луки 19:42-44):

“кажучи: Якби ти зрозуміло хоч у цей день, що потрібне для [твого] миру! Тепер же це сховано від очей твоїх. Адже прийдуть на тебе дні, – і твої вороги оточать тебе валом, візьмуть тебе в облогу, тіснитимуть тебе звідусіль, поб’ють тебе й твоїх дітей у тобі, не залишать каменя на камені в тобі, бо не зрозуміло ти часу своїх відвідин!”

Зовнішнє захоплення ще не означало справжнього розуміння. Можна радіти Христу емоційно, але не пізнати Його по-справжньому. Можна співати правильні слова, але не бути готовим йти за Ним далі, коли шлях поведе до хреста.

Ісус входить в Єрусалим у смиренні. Євангеліст Матвій (Матвія 21:5) прямо пов’язує це:

“Скажіть сіонській дочці: Ось, твій Цар іде до тебе – лагідний і верхи на ослиці та осляті, яке народжене від під’яремної!”

з пророцтвом з Захарії 9:9:

“Тож від душі радій, дочко Сіону! Голосно вигукуй, дочко Єрусалима! Ось до тебе йде твій Цар! Він праведний, спасаючий і лагідний, їде на ослі, – на молодому віслюкові, синові ослиці.”

Христос приходить зовсім не так, як люди зазвичай уявляють силу: не в образі земного завойовника і не на бойовому коні. Христос є Царем, але Його велич побудована не на зовнішньому блиску. А людському серцю саме це часто важко прийняти.

Тому перший урок цього шляху:

Варто чесно запитати себе: кого саме я шукаю в Ісусі? Чи справді я приймаю Його як Господа або лише хочу, щоб Він був зручним для мене? Чи готовий я радіти Йому не тільки коли все приємно та урочисто, а й коли Його дорога веде туди, куди я сам не вибрав би йти?

Шлях до Воскресіння починається тут, з питання про те, чи готове наше серце прийняти справжнього Христа, а не лише власні очікування від Нього.

Очищення храму. Христос приходить очистити

Після урочистого входу в Єрусалим Ісус іде до храму. І те, що відбувається далі, дуже важливо для розуміння всього цього тижня. Матвія 21:12:

“Ісус увійшов у храм і вигнав усіх, хто продавав і купував у храмі, перекинув столи міняльників грошей і ослони тих, які продавали голубів,”

А далі звучать ревнісні слова (Матвія 21:13):

“і каже їм: Написано: Мій дім буде названий домом молитви, ви ж робите його печерою розбійників.”

Згадаймо при цьому й написане за багато віків до цього в Ісаї 56:7:

“Я приведу на Мою святу гору і порадую їх у Моєму Домі молитви. Їхні всепалення та їхні жертви будуть приємними на Моєму жертовнику, – адже Мій Дім буде названий Домом молитви для всіх народів.”

та Єремії 7:11:

“Хіба цей Храм, у якому проголошується Моє Ім’я, в ваших очах став печерою розбійників? Я усе це бачу, – говорить Господь.”

Після радісної зустрічі при входженні в Єрусалим це виглядає дуже різко. Проте, істина в тому, що Христос приходить, перш за все, щоб очистити людину і дати можливість для спасіння. Там, де Господь справді входить, Він торкається того, що не відповідає Божій святості.

Ми любимо думати про Господа як про Того, Хто втішає, піднімає, благословляє, заспокоює. І це правда. Але якщо ми хочемо тільки такої присутності Бога (без очищення, викриття та внутрішніх змін), то приймаємо не всього Христа, а лише ту Його сторону, котра нам приємна.

Подія в храмі показує, що Господь не погоджується на підміну, Він не проходить спокійно повз те, що спотворює святе. Він не каже: “Нічого. Головне, що тут хоча б щось релігійне відбувається.” Ні. Для Нього важлива суть. Якщо дім молитви перестав бути ним, Христос це не залишить так.

Ця подія переходить і в наше життя, бо храм – не тільки будівля в Єрусалимі. Новий Завіт говорить, що ми є храмом Божим (1 Коринтян 3:16):

“Хіба не знаєте, що ви – храм Божий, і що Божий Дух живе в вас?”

Тож, питання є особистим: Що відбувається в моєму внутрішньому храмі? Чи є там місце для живої молитви, для Божого Слова, для покори, чистоти, страху Божого? Чи, може, серце наповнене іншим: шумом, образами, суєтою, самолюбством, звичкою до духовного без живого спілкування з Господом?

Зовні людина може виглядати цілком правильно, знати біблійні слова, бути в церковному середовищі, може навіть робити багато доброго. Але Христос дивиться глибше і бачить, що насправді займає серце. І якщо щось витіснило звідти живу Божу присутність, Він торкається цього.

Очищення – це одна з форм Божої любові. І Господь очищає, щоб повернути головне на своє місце. Він очищає не для спустошення, а щоб звільнити простір для життя. Не можливо чесно молитися: “Господи, увійди в моє життя”, але водночас внутрішньо ставити Йому межу: “тільки ось цього не торкайся”. Там, де Христос входить по-справжньому, починається очищення. Іноді воно болюче, іноді незручне, іноді руйнує те, до чого ми звикли; але без цього не буває справжнього оновлення. Христос приходить щоб царювати, а Його царювання завжди приводить до правди, святості та очищення.

І тому другий урок цього шляху:

Якщо Господь торкається нашого серця, не треба ховатися від цього. Краще молитися чесно: Господи, очисти мене, покажи, що в моєму серці вже давно не схоже на дім молитви, прибери те, що заважає мені жити з Тобою по-справжньому.

Шлях до Воскресіння проходить не лише через радісні вигуки, а й через очищення.

Дні напруги. Можна бути поруч із правдою, але не прийняти її

Після очищення храму напруга в Єрусалимі ще більше зростає. Христос говорить відкрито, прямо, сильно.

Йому ставлять питання, але не для пізнання істини, а щоб спіймати Його на слові, і слухають не з відкритістю, а зі внутрішнім спротивом. Первосвященники і старійшини запитують Його (Матвія 21:23):

“Коли Він увійшов у храм, до Нього, як Він навчав, підійшли первосвященики та старші народу і запитали: Якою владою Ти це робиш? І хто Тобі дав цю владу?”

… тому, що хочуть поставити Його під сумнів.

У відповідь Христос говорить притчі, які викривають стан їхніх сердець. Наприклад, у притчі про злих виноградарів Він показує, як людина може роками користуватися Божим, але не віддавати Йому належного (Матвія 21:33-41). І слухачі розуміють, що це сказано про них (Матвія 21:45):

“Почувши його притчі, первосвященики та фарисеї зрозуміли, що Він говорить про них,”

• Можна стояти дуже близько до Божої правди і не підкоритися їй.
• Можна чути слова Христа, бачити Його мудрість, відчувати силу Його присутності, але все одно залишатися закритим усередині.
• Можна навіть зрозуміти, що Слово Боже викриває саме тебе, і не покаятися.

Однією з найбільших духовних небезпек є внутрішня закритість при зовнішній близькості до святого: коли людина перебуває поруч із Божим Словом, але не дає Йому увійти в серце; коли вона слухає, аналізує, оцінює, але не схиляється перед Господом.

Христос у ці дні так говорить про лицемірство. У 23 розділі Євангелія від Матвія (13-17, 23-25, 27-29 вірші) неодноразово звучать слова: “Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри”. Лицемірство – це страшна духовна хвороба, яка створює в людині ілюзію, що з нею все гаразд, в той час як серце її далеко від Бога.

Це попередження для кожного, бо й сьогодні теж може знати Біблію, бути в церковному житті, чути проповіді, співати християнські пісні – і водночас втрачати живу чутливість до Бога. Можна призвичаїтися до святого настільки, що воно перестає потрясати серце.

Іноді нам здається, що проблема людини – лише в нестачі знань. Але не завжди так. Часто знань достатньо, але серце не хоче змінюватися, щоб не довелося щось залишити, щось визнати, у чомусь змиритися, у чомусь покаятися.

Біля Христа не можна довго залишатися нейтральним. Його світло або приводить людину до покаяння, або починає викликати в ній супротив. Сам Христос сказав (Івана 3:19):

“Це і є суд, що світло прийшло у світ, але люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо їхні діла були погані.”

Ось чому третій урок цього шляху такий важливий:

Недостатньо бути поруч із правдою; важливо прийняти її серцем. Недостатньо чути слова Христа; треба дозволити їм очищати та змінювати нас.

І тут корисно поставити собі питання: Як я слухаю Слово Боже: як спостерігач, як той, хто оцінює, чи “добре сказано”? Або ж як той, хто готовий сказати: “Господи, говори, навіть якщо Твоє Слово облічає мене?

Тільки не втікаюче від світла серце по-справжньому готується до зустрічі з живим Христом.

Тайна вечеря. Любов Христа залишається і серед людської слабкості

Після днів напруги, суперечок і викриття ми бачимо зовсім іншу сцену: тиха кімната, вечеря, найближчі учні і Христос посеред них. Проте, в цій тиші вже стоїть тінь зради, страху і майбутнього розсіяння.

Івана 13:1:

“Перед святом Пасхи Ісус, знаючи, що настала Його година перейти з цього світу до Отця, виявив любов до Своїх, – тих, які у світі, – до кінця полюбив їх.”

Це “до кінця” дуже багато відкриває. Ісус знав, що буде далі, хто Його зрадить, що Петро відречеться, що інші розбіжаться. Він знав, наскільки слабкими виявляться ті, хто зараз сидів біля Нього, але це знання не зупинило Його любові.

Людська любов часто слабшає, коли бачить недосконалість іншої людини, охолоджується, стикаючись із чужою слабкістю та невірністю. Але любов Христа інша: вона не сліпа, бачить правду про людину, проте все одно любить. Його любов глибша за людську слабкість.

На цій вечері Христос подає приклад служіння, омиваючи ноги учням (Івана 13:4-5). Той, Хто є Господом і Учителем, схиляється перед Своїми учнями, кажучи (Івана 13:14-15):

“Отже, коли Я, Господь і Учитель, помив вам ноги, то й ви повинні мити ноги один одному. Адже Я дав вам приклад, щоб і ви робили так, як Я зробив вам.”

Людина шукає значущості, визнання й першості. Навіть учні в різні моменти думали про те, хто з них більший. Христос же показує зовсім інший шлях: справжня велич у Божому Царстві – не в тому, щоб тебе обслуговували, а в тому, щоб самому служити з любов’ю та смиренням.

Господь залишається вірним і тоді, коли люди навколо Нього ще не зрілі. Це надія і для нас, бо ми теж приходимо до Христа зі слабкістю, страхами, нерозумінням, несталістю. І добре знати, що Господь бачить це і не відвертається від тих, хто справді Його шукає.

За цим самим столом сидів і Юда, про якого Ісус сказав (Івана 13:21; Матвія 26:21):

“Промовивши це, Ісус стривожився духом, засвідчив і сказав: Істинно, істинно кажу вам, що один із вас зрадить Мене!”

“і, як вони їли, сказав: Запевняю вас, що один із вас Мене видасть.”

Тобто можна бути дуже близько до Христа зовні, але водночас внутрішньо вже піти в темряву.

Четвертий урок цього шляху:

Христос любить до кінця. І ця любов кличе нас відповісти вірністю, смиренням, вдячністю і готовністю бути з Ним і в години радості, і проходячи шляхом темряви.

Гефсиманія. Молитва і покора Отцю

Після вечері Ісус іде з учнями в Гефсиманський сад.

Матвія 26:37-38:

“І, взявши Петра та двох Зеведеєвих синів, почав сумувати й тужити. Тоді каже їм: Смертельним смутком охоплена душа Моя. Залишайтеся тут і пильнуйте зі Мною!”

Тут відкривається, якою дорогою ціною звершувалося спасіння.

Ісус молиться (Матвія 26:39; Луки 22:42):

“І, пройшовши трохи далі, впав долілиць, молячись і кажучи: Отче Мій, якщо можливо, нехай Мене обмине ця чаша; однак не як Я хочу, а як Ти.”

“промовляючи: Отче, коли хочеш, зроби, щоб минула Мене чаша ця; однак не Моя хай буде воля, але Твоя!”

У цій важкості Христос не відходить від Отця, не бунтує і не шукає іншого шляху поза волею Божою. Він приносить Свій біль у молитві і повністю підкоряється Отцю.

Подібно і в нашому житті вирішується, чи будемо ми довіряти Господу, коли важко; чи залишимося в молитві, коли страшно; та чи скажемо: “не моя, а Твоя воля”, коли власна воля ще сильно тримається за своє.

Промовисто виглядають і учні. Христос просив пильнувати з Ним, але вони заснули. Ісус же сказав (Матвія 26:40-41):

“Повертається до учнів і знаходить, що вони сплять, і каже Петрові: То не змогли ви й однієї години попильнувати зі Мною? Пильнуйте та моліться, щоб не потрапити у спокусу, бо дух бадьорий, а тіло немічне.”

Як це інколи схоже на нас… Ми можемо щиро любити Господа, щиро хотіти бути вірними, але в найсерйозніші моменти виявляється наша слабкість. Тому Христос і каже: “пильнуйте та моліться”, бо духовна пильність не тримається сама собою, її треба берегти перед Богом.

У Гефсиманії ми бачимо послух, який коштує дорого, проходить через внутрішню боротьбу і схиляється перед Божою волею тоді, коли це найважче.

П’ятий урок цього шляху:

Справжня вірність Богу перевіряється в нашій особистій Гефсиманії – там, де серце стискається, де відповіді ще не видно, де важко, але треба молитися і довіряти Отцю.

Суд і хрест. Любов, яка пройшла до кінця

Після Гефсиманії приходить Юда з натовпом і зрада стає відкритою (Матвія 26:47):

“Він ще говорив, як прийшов Юда, один із дванадцятьох, а з ним велика юрба з мечами та киями від первосвящеників і старших народу.”

Той, хто був так близько, став зрадником. І вже від цього моменту Христос іде шляхом арешту, неправедного суду, насмішок, побиття і хреста.

Далі ми бачимо Петра, який відрікається; бачимо релігійних провідників, які шукають приводу засудити. Бачимо Пилата, який розуміє невинність Ісуса, але не хоче стояти за правду до кінця. Бачимо натовп, який легко схиляється до крику звинувачень. Бачимо, як людський гріх виявляє себе в усій наготі.

І на цьому тлі Христос стоїть мовчазно, гідно, свято. У пророка Ісаї 53:7 написано:

“Над Ним знущались, принижуючи Його, але Він не відкривав Своїх уст. Його вели, як ягня, на заколення, – Він мовчав, як вівця, перед тими, котрі її стрижуть, – так і Він не відкривав Своїх уст.”

Суд над Ісусом був несправедливим. Але зміст глибший: Христос іде на хрест не як жертва випадку, а як Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу (згадаймо написане в Івана 1:29):

“Наступного дня він бачить Ісуса, Який іде до нього, і каже: Ось Агнець Божий, що на Себе бере гріх світу!”

Хрест показує, наскільки глибокою є проблема гріха, якщо для спасіння потрібна була така жертва. І водночас хрест показує, наскільки великою є Божа любов до людини. Апостол Павло пише (Римлян 5:8):

“Але Бог виявляє Свою любов до нас тим, що Христос за нас помер, коли ми були ще грішниками.”

Христос не зійшов з хреста, не відповів злом на зло, не знищив ворогів одним словом, бо Його любов йшла до кінця. Те, що виглядало як слабкість, насправді було святою силою послуху та жертви. Коли Ісус був розп’ятий, Він сказав (Луки 23:34):

“Ісус говорив: Отче, прости їм, бо вони не знають, що роблять! А ті, які ділили Його одяг, кидали жереб.”

А згодом прозвучало (Івана 19:30):

“Спробувавши оцту, Ісус сказав: Звершилося! І схиливши голову, віддав духа.”

Ось це “звершилось” – слово завершеного діла. Те, заради чого Христос прийшов у світ, було звершене. Спасіння далося нелегко, пройшовши через біль, кров і жертву. Але любов не відступила. Тому хрест є центром Євангелія:

• Тут ми бачимо, чого коштує наше спасіння.
• Тут людська гордість не має чим хвалитися.
• Тут кожен мусить або смиритися, або відвернутися.

Хрест забирає ілюзію, ніби людина може сама себе виправдати або врятувати.

І шостий урок цього шляху:

Любов Христа пройшла до кінця. І якщо ми дивимося на хрест, то маємо бачити і біль, і спасіння; несправедливість людей і Божий задум милості, а також любов, яка через смерть відкрила дорогу до життя.

Тиша суботи. Коли здається, що все закінчилося, Бог продовжує діяти

Після хреста настає тиша, коли вже сказані останні слова, коли тіло Христа покладено до гробу, коли вхід закритий каменем і зовні не видно нічого, крім завершеності, болю і мовчання.

У Євангелії від Матвія 27:60 сказано, що Йосип з Ариматеї поклав тіло Ісуса до нового гробу:

“і поклав Його до своєї нової гробниці, яку висік у скелі, та, прикотивши до отвору гробниці великий камінь, відійшов.”

А далі первосвященники та фарисеї ще й поставили сторожу та опечатали камінь (Матвія 27:66). Тобто з людського погляду все було остаточно закрито.

Для учнів це був день темряви, розгубленості і внутрішнього болю. Усе, на що вони покладали надію, ніби зруйнувалося. Навіть якщо Христос і говорив раніше про Своє воскресіння, серце людини в годину втрати не завжди спроможне одразу триматися за обітницю. Воно дивиться на камінь, на гроб, на те, що вже не можна змінити людськими силами.

Проте, тиша суботи не означала, що Бог перестав діяти. Просто Його дія ще не була видимою для людей. Те, що для людського ока виглядало як пауза або кінець, для Бога таким не було. Божий задум не зупинився біля закритого гробу.

Бувають періоди, коли і нам здається, що все зупинилося: молитва ніби не має відповіді, обставини не змінюються, а серце втомлене. В такі часи людині найважче вірити, що Господь усе ще діє. Але Біблія вчить нас не міряти Божу вірність тільки тим, що ми бачимо в цю хвилину.

Тиша суботи вчить віри, яка тримається не за видиме, а за Бога; не за швидкий результат, а за Його вірність; не за по-людськи зрозумілий сценарій, а за Боже Слово.

Часто в таких періодах Господь очищає наше серце від поверхневого розуміння віри. Бо легко довіряти, коли вже видно відповідь, легше славити, коли вже сталося, про що ми молилися. Але тиша вчить чекати Бога, коли ще не видно результату Його відповіді.

Сьомий урок цього шляху:

Коли здається, що все закінчилося, це ще не означає, що Бог закінчив. Коли видно тільки камінь, Господь уже знає ранок воскресіння. Коли для людини все ніби завмерло, Божий задум продовжує рухатися до перемоги.

Воскресіння Христове. Жива надія, яка змінює все

І ось після тиші приходить ранок, який змінив всю історію спасіння. Жінки приходять до гробу і чують слова, що стають серцем Євангелія (Матвія 28:6):

“Немає Його тут, бо Він воскрес, як сказав. Ідіть, подивіться на місце, де Він лежав.”

Ангели кажуть (Луки 24:5-6):

“Вони налякалися і посхиляли обличчя до землі, а ті сказали їм: Чому ви шукаєте Живого між мертвими? Немає Його тут, бо воскрес! Згадайте, як казав вам, коли ще був у Галилеї.”

А Марія Магдалина, яка стояла у сльозах, раптом чує Його голос і впізнає (Івана 20:16):

“Каже їй Ісус: Маріє! Обернувшись, вона каже Йому єврейською мовою: Раввуні! – тобто: Вчителю!”

Воскресіння Христове є центром християнської віри. Апостол Павло пише у 1 Коринтян 15:14:

“А якщо Христос не воскрес, тоді марна й проповідь наша, марна й віра ваша.”

Тобто якщо не було б воскресіння, то не було б і живої надії. Тоді хрест був би лише трагедією праведника, а смерть сказала б останнє слово. Але Христос воскрес!

Воскресіння означає, що:

• смерть не має остаточної влади;
• гріх не має остаточної перемоги;
• темрява не має останнього слова.

Те, що людям здавалося остаточним кінцем, Бог обернув на тріумф життя.

І Воскресіння – не просто доказ Божої сили. Це добра новина для кожної увірувавшої людини. 1 Петра 1:3-4:

“Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Який зі Свого великого милосердя через воскресіння з мертвих Ісуса Христа відродив нас до живої надії, до нетлінної, непорочної і нев’янучої спадщини, збереженої на небі для вас,”

І тут важливе наше ставлення: не просто святковий настрій раз на рік, а жива надія у кожному дні земного життя, бо Христос живий. А якщо Він живий, тоді й людина вже не мусить дивитися на життя тільки очима страху, безнадії та земної обмеженості.

Воскресіння Христове говорить і до тих, хто сьогодні переживає внутрішню втому, розбитість і втрату сенсу, бо мова не лише про майбутню перемогу над фізичною смертю. Христос приносить життя туди, де душа втомилася і надія згасла. Там, де людині здається, що вже нічого нового не буде, Бог може почати нове.

Як Христос воскрес, то Він є живим Господом і Йому належить усе наше життя.

Павло пише у 1 Коринтян 15:20:

“Та тепер Христос встав з мертвих, – первісток з покійних.”

Це означає, що воскресіння Христа є початком великої Божої перемоги, до якої Він кличе й нас.

Отже, восьмий урок шляху:

Воскресіння Христове – це жива надія, яка змінює все. Воно змінює погляд на смерть, на страждання, на майбутнє і на сенс життя. Воно говорить нам, що хрест не був марним і що у Христі немає такої темряви, з якої Бог не міг би відродити до життя.

Резюме

Останній тиждень земного перебування Ісуса Христа відкриває дуже багато. Ми бачимо натовп, який радіє, але не до кінця розуміє. Бачимо храм, який потребує очищення. Бачимо серця, які стоять поруч із правдою, але не приймають її. Бачимо любов Христа серед людської слабкості. Бачимо Гефсиманію, хрест, тишу і ранок воскресіння.

Але найголовніше, що ми бачимо Самого Христа: вірного, чистого, смиренного, люблячого до кінця, покірного Отцю і живого навіки!

Це шлях, на якому кожна людина має поставити собі питання:

• Де в цій історії стою я: тільки захоплююся Христом здалеку чи справді йду за Ним?
• Чи дозволяю Йому очищати моє серце?
• Чи вчуся довіряти Йому в темряві?
• Чи живу я світлом Його воскресіння?

Нехай Господь надасть нам наснаги не тільки згадувати цей шлях розумом, а й приймати його всією повнотою серця. Нехай Воскреслий Христос буде для нас Господом, Який веде від темряви до світла, від страху до надії, від смерті до життя.